Темні, люди хмарою, наче круки, Крутять про між небом-землею. Взлітаючи скликають схожих з собою, Для більшої зграї. Щоб старженний – навіженний, Наче ритуальний танок танцювати. Погратись душами вдовіль, За ради розваги – смикати за нити, І жбурнути попід ноги. Смакуючи – трофей доклювати. А як все скінчиться – кривлячи душею, Сказати – які гарні, хоч і дивнуваті були ції люди. Вгамуючись, знайдуть інших для своєї втіхи. І спочатку все почнеться, зграї танці і жбурляння. Все це видно лиш здалеку – а не в епіцентрі, Де й самого може затягнути, Та ще й невідомо, в згараю – чи на її осуд.
© Copyright: Марина Сидоренко, 2008 Свидетельство о публикации №1809300382
|