Темні, люди хмарою, наче круки,
Крутять про між небом-землею.
Взлітаючи скликають схожих з собою,
Для більшої зграї.
Щоб старженний – навіженний,
Наче ритуальний танок танцювати.
Погратись душами вдовіль,
За ради розваги – смикати за нити,
І жбурнути попід ноги.
Смакуючи – трофей доклювати.
А як все скінчиться – кривлячи душею,
Сказати – які гарні, хоч і дивнуваті були ції люди.
Вгамуючись, знайдуть інших для своєї втіхи.
І спочатку все почнеться, зграї танці і жбурляння.
Все це видно лиш здалеку – а не в епіцентрі,
Де й самого може затягнути,
Та ще й невідомо,  в згараю – чи на її осуд.

© Copyright: Марина Сидоренко, 2008
Свидетельство о публикации №1809300382