Коли час злетіти, чому Боже ….
Так хочеться вмерти, розірвати пути?
Добрі люди  –  близькі люди,
Наче ненавмисне, пов’язали руки й ноги
Совістю мов тросом.
Головнеє незабули полонити душу,
Жалем та мораллю.
Поступово пригнітились думки і бажання.
Не хочеться їсти й пити …
Так все помарніло, якось потускніло.
Чи то воля, чи неволя так навіщо ж жити.
Може в мене така доля за всіма глядіти,
Співчувати, підтримувати,
Радити і повністю до останку час свій віддавати.
Скільки і кому ще винна, де межа подяки?
А є мрія та бажання і своє життя почати.
Без осуду, в коханні купатись.

© Copyright: Марина Сидоренко, 2009
Свидетельство о публикации №1907240713