Коли час злетіти, чому Боже …. Так хочеться вмерти, розірвати пути? Добрі люди – близькі люди, Наче ненавмисне, пов’язали руки й ноги Совістю мов тросом. Головнеє незабули полонити душу, Жалем та мораллю. Поступово пригнітились думки і бажання. Не хочеться їсти й пити … Так все помарніло, якось потускніло. Чи то воля, чи неволя так навіщо ж жити. Може в мене така доля за всіма глядіти, Співчувати, підтримувати, Радити і повністю до останку час свій віддавати. Скільки і кому ще винна, де межа подяки? А є мрія та бажання і своє життя почати. Без осуду, в коханні купатись.
© Copyright: Марина Сидоренко, 2009 Свидетельство о публикации №1907240713
|